Життя — на смерть ображене, без скарги! —
в гірку рослинку полеліє…
її листок спада, мов камінь: карий,
де комишиння все уклінне.
Життя залюблене в безвинну білість;
а з скатертинки місяць зійде.
Від завірюх нещастями розбилось,
для лілії весілля блідне.
Мороз! — кара безжалісно, в’язничник;
в цимбали хуртовин додзвонить.
І рідні нам привидяться, самітні:
крізь морок, душі, з хмар холодних.
Пригашено високий звід, над сосни
і над сади: де сяйво бігло,
кохаючи, цілуючи! — і птах приносить
від моря звісту, хоч невільну.
На терезах зірок: мов смуток зважать,
розвіяти між нами чистий…
під білу скелю неба, де назавжди
відходять і квітки спочити.
