Сніжинка, де сусідню бистро стріне,
то квітик серця похиля:
це не безлюдді любо безневинне,
мов пальчиками немовля.
Це голубиніше, ніж звати прийдуть
крилаті, пурхнувши від тучі…
Втішає сніг: я втратив душу рідну,
не вернеться вже неминуче.
Ніколи хустка при бальзамі не біліла
солодша — на біду криваву,
Ніж сніг мені, порошачи від зілля
небесного, що віє в з’яву.
Посіє — в ігри звісників примир’я,
мені на серце ще недуже…
привидиться: в світлицю вже сузірну
полинем, голубе, мій друже!
- Наступний вірш → Василь Барка – Недоброчасний дощ
- Попередній вірш → Василь Барка – При самоті
(Оцінок ще немає)