І
Хуртовинна доля, воплі прявши,
знайде голубів притерплих.
І не вернуться гілки вчорашні —
в сон сповиті серед смерти…
Сива: водить поміж нами — сива:
сіянками в чисті скорбі.
І при церкві з місяцем простився
день і сизокрил хоробрий.
Де не йду, все через безконечність
віє й скарга течією
снігу — з гір, сапфірами свячених,
та фіялкою твоєю.
Всюди: біле горе! чи розрада
скоро поброститься в берег…
де, грудьми зболівши, море пада,
до гробинці; скель не зверне.
Це — червінно багричок жаріє
косами твоїми з ночі:
всіяної в сині свічі, й рідне
дерево сніжини зносить.
Смутки йдуть, приносячи бліднішу,
ніж хустки плачів — завію.
Де душа тйоя? в безмежну тишу,
з вікнами гілки новіють.
II
Димним криком біля небозводів
догрозилося демоння,
Ходить кутнею довкола, ходить,
кривлячи шляхи, як можна.
Зіньки шибами машин згостривши,
блискає, мов скоси скельні.
А сніги, стражданнями сильніші,
білі! серафимів плескіт.
З ними — все! й твоє терпіння бідне,
без вікна: потойбік смерти…
Галузками стане, як надійде
блискавка: над корінь вербний.
І помножиться, вшумівши з бурі —
в сад рожаїстого дару.
Чашечками сполохів розбудить,
докоривши вслід риданню.
Ти прокинешся знайти стежинку,
звіщену, пісками йдучи,
над огненний океан безсніжну! —
в хвилях, райдужному чуді.
Без кінця, білороменний — добрий
все читатиметься місяць:
книгою смирення! — після скорбі
в церкві неземній молитись.
