Збліднуло безум’я; звідки — бранця,
в райдугу, в ясир медовий:
погнано бичами чару! рвався
серпик пломеня, де сходить.
Давні ланцюги неси, бредучи,
навіть смутками щасливий.
Поки враз півні біди горючі
серце збудять: над невільність.
Вирвешся, в’язничний, крізь закляття;
теплі пестощі в галузки…
вирвешся! лілея з правди взята —
від річок, для нерозлучних.
Силою хреста з надзем’я тайни —
взначена любов родині.
Хто жемчуг, безумні, розметали
в лісі, на тропі звіриній?
Вирвешся з трояндних тюрем саду,
де гріхи, як ділять серце,
на човні спокус тендітно крадуть —
зір: в кохання заозерне.
Викричано горе з тьми грудної,
мов смичками в білу безліч.
І обкине океан з прибоїв —
місяць: як надгробний глечик.
З ночі вибитися до майдану,
голосного в дзвін церковний,
воплем кличучи:— я з болю стану
тут, на лобне місце, в кроткість.
Поклонися на чотири хмари,
де з ключами світоч ходить:
— винен я на скін! дверми забрати
в ніч снігів, чолом холодний…
Винний — цепу! і безмірно дужче,
бо забув первітку з ниви,—
буде небо зорями падуче
знов ридати: цепу винний.
Поблукав на красні роздоріжжя —
птах, збіднівши, браний смертю.
А крізь січень істина наріжна
мріла! з кривди вікна скреснуть.
Завірюха жарова під реви
місяць обкидала й душу…
де й дракон крижинно очі древні
взеленяв крізь тьму гудучу.
Що розметано руками лиха —
полум’я з коронок маку:
бо війна! розлучниця велика,
сім’ї рвала й наостанку.
Та, палюча пір’ям, через тучі,
мівши, розвела з прибою —
наші зорі, в пітьмі, неминучі,
скорбно над руїнку вбогу.
Невстежимі прірви, зборні смерчів
погасили з моря вістку.
А навій множини — сіті мерзлі! —
душу понесли присліплу.
І терпівши в квітковій спокусі,
бранець радісний — до горя:
заблудився, кров’ю з волі скутий;
кайдани снігів морозять.
А близькі сузір’я склали ґрати,
в’язнячи в полон пташиний.
Хто, жалівши, мов на ватрі тративсь —
до шляхів, крізь дим: жалівши.
І забувся, навмання бредучи,
мов недумна тінь берізки,
кручі десь: від моря синню дужчі,
криги в небо розгорілись.
І одна гроза і друга! вдрузки
розточили, вбрану з райдуг,
радість привиду в гіркому крузі,
з тьми росинок незриданну.
Холод! хуртовинний дим річками
строгі гори перестрінув.
Нам — якби хоч кладки дочекатись:
мир над океанську кригу.
Нам: висока віхола від ночі
яблуневий плач обсипле;
і всміхнеться в серце! не наврочить,
білячи гілля безлисте.
Біля вікон пронесе надію
від зірчин вітрилля ткане;
рідність над часовнею єдину
вимовляти з неба стане.
