Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания — серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило — промінь, і мені, мов човен:
останній на лазурі день.
І рукава твого, як квіт, парчове
крізь спомин сяєво пряде.
Бо ти на золотій горі світання;
довіє й хвиля поцілунок.
Та чайка, смутками неперестанна;
до гілки — в моря повно струнок.
І в серце, над труну, з троянд воскресне
голублене: не дощ очей,—
саме кохання! сонце там, як перстень,
і небо до човна тече.
