Всміхнулося в труні, досвітнє! рідне,
з могили сліз; я довго ждав.
Ви — вірне серце від снігів зогрійте,
фіялки! хоч ножів нужда.
Вже приливається, життя освятне:
немов вино,— трава ворожить.
Тоді ні казка моря не зів’яне,
гуртки зірок при ній погожі…
тобі: в останній чайчин плач: весела,
засвітить ставники від лісу.
І слово сонця на квітник поселить:
при бурунах, що з смутку блиснуть.
Крізь нього доля, матінка фіялок,
на воскресіннях на горючих —
як свідок, спочування любо з’явить
і душі в круг перснів заручить.
