Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого,—
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.
Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в океані,
що вкрай достраждане життя чернече
і круки самоти останні.
Що ти на морі — корабель спішить
розбити білим громом хвилю,
а хвиля: «рідний вітер до душі,
я сині скарби з скрині виллю.»
Весела й кароока! моря сестро,
вже хусточка як довітрилить —
вербена вся на березі безсмертно
вквітатиметься в шепіт милий.
