Без тебе, очі любі! вже не буде
ні іскри усміху з глибин,
де до прибою ні чаїнка чудо
не буде голубе любить.
Я все до білоустих лілій кликав,
що сурмлять аж перед вівтар.
Найросяніша ніжність на повіках
від тебе болі відверта.
І спис грози не океану в грудях,—
не проминай при нім ні рути!
Ми знов, де камінь і весельце трудить,
полинемо,— при сонці руки.
Чоло не похилити в чорні трави,
і віття ні на смерть не винне…
і небо — тіней біля скойки збавить,
як нас прибій зірок сповине.
