Не тепле сяєво квіток, пороша
померхтіла при грядках —
і вже нема! від уст твоїх погожа
на світі свіжість приника.
То з ґрунту, ніби думка, невмирущий
вчарує птиць троянди корінь.
І я листа від тебе жду! — їм кущик
рожевістю життя впокорить.
А небо так відкриється в пелюстках
як до зідхань твоїх, кохане:
де море крильми зірковими плюска,
з гнізда камінного пристане.
Я знаю знов, що брамка перевита
гірляндою тобі в посвяті.
І ввійдемо в родинний дворик літа,
крізь промінь: долю попрохати.
