Василь Барка – Сподіваний дощ: Вірш

Незглядимо в бір — засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий…
Мов жарів’я добрости яскравне
до життя жертовник губить
(від вершини, звідки воскресає
співик зірки в незабутність).
Ми: невже на злотності іконні
розточили Царство з неба?—
чи, гравці, відстукали в скарбони
святість? бо сердець дрібнеча.
Чи скадили з брязками в розкрасні
стіни — правду храмів хресну?.,
після свічки й дзвону, вже не в Спасі! —
ми в язичництві доверху?
Чи, над тайністю краси відмріли,
всі в священності блаженній —
нам при смерті: сфери серафимів,
рідні! серце не постежить.
Ми потопленики в нетрий попіл
безнебесся й сон руїни.
Лиш полиння — сіру миску вповні
з пустки зичить для немирних.
Дощ іде! обмиються галузки,
скрізь на висвіті живому —
без навій від чорноденства й злуди,
що з кайданницького двору.