Вкруг відкриє старохрамний скорбник
плечі в ранах багряніти.
Там від готики і дух безсонний
спакує горючі війни…
він — в образі, сивий і на страту,—
мрія про ковчежик любий:
над півмісяць гільйотини старшу,
ні в ридання не розгубить.
Хоч криваво молот, через ребра,
вдариться: мов з кузні, скорий! —
тільки блискавка необережна
від очей — відгадку гострить.
Віща постать промовля з початків —
з пурпуру, пророча в думці…
Хоч кайданами огнів бряжчати
в’язневі в біді димучій.
Мов незрячий лірник сам кармінну
релю берега заводить.
Ноти йдуть березами на зміну —
під клятьбу громів дібровних.
І святинний острів (ніби хатка)
розпачі від стріх розсипав.
Сонця заставка! тополя стала
звати — хмарчина сестриця.
Неозорі від тойсвіття юрми
з хуторців і сіл,— чи з битви? —
всі, кривавими струмками мрущі,
входять: мрії полюбитись.
І стареча—сохлі кості ржаві
видно крізь одеж восковість.
Очі: мов життя волосожарів —
листвиною сльози скотить.
Скаржиться: «завіщо з неземелля
ми задушені, без крихти —
крихти й краплі неба! й страшно змерзла,
в безсвіті душа горівши.»
Вкрили берег колиски: як цвинтар
сірих кістяків дитячих,—
галузками тіні їх прочинять
сині двері, з-над відчаїв.
Хто почислив кривди прибережні
в ланцюгах біди з невілля?
Скрізь вино огненне зводить вежі
й пада в озеро, як злива.
З’яви ждуть! надокеання друге
змістить зборню — крик пожару.
А рятунок небо подарує
проти прірви, в тишу справжню.
