Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря…
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях — болем нерозорна.
Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по чергах.
Чи образу розвівати мусить —
синява: грозі причетна?
Десь, від клавесинности в розливи,
між димами став здіймати
подих півдня — мрії журавлині,
та хустки з німої хатки.
Оранку турботи грізно — сизу
десь помінено на розпач…
ні пір’їни мевині не знижуть,—
мушля не збере порожня.
А докочується звал знадучий
розривати гілку кружма:
що — на серці, в спогади кладучи,
ткала вся весна подружня.
