Самотний мевами! і образ вишень
прибрав, ридання відгремівши.
Не буде мучити: в піски віддише;
мов, терплячи недолю, грішник.
Мов гори! що горять, що з горя — з диму;
нерадісно розбившись, бризне.
Всю мрію дня, вітрилом несходиму,
приймає небо білоризе.
І зору карого жорстокість мила
і безсердеччя ніжне — пройде
проз книгу синю: чайка прошуміла,
рвучи проміння нехолодне.
І клонить скорбі колосок від сонця —
на сивий шлях; розлуки голос.
Відходь,єдина, скойки хай схоронять,
що, цвівши, з райдуг відкололось.
Але не спомин мій! любов незбута
крило біля каміння ранить.
І зве, і мучиться: в грози в спокутах —
підкине келех океанів.
