Василь Барка – Спорідненість: Вірш

Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних зойків:
що біда найближчу душу нищить,—
очі кращі, ніж квіткові.
Виторгнута з смерти в спокій теплий,
гіркоту збува, прилігши.
Чаєчка — її крилом зачепить;
водорості вкруг зогріті…
то безсвітно з тайности безодні
поривались: рути млисті,
знявши цвіточаші в блиск надводний,—
поки злигодні скосили.
До врятованих прилито поряд,
полягли — стеблисті трупи:
в день, як, сурмлячи, небесна врода
починає круг розкутий.