Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча серцю! споглядати:
як наші жалощі біля вербичок —
полинно злиті, мов льодами?..
Бо тут — межа! сама змертвівши в плитах,
і хрещик сонця відбира.
Відійдемо над зводи снів: пролито
відтіль зорю в неберегах.
Передчуття її — мов липа впала
від вихору через доріжку.
Огляньмося: до пінного купання
галузок, де іскризну діждуть.
Страшенно ридане — позве в пророцтві;
а серед полум’я постане
до серця вопль і милости попросить,
спадаючи в життя останнє.
На бистрину врожаю — гриви звадять,
пропливні, через напад звірський.
Завіє пахощі видимі в ладан
веселка: всіх вінечно зблизить.
Біля берізки — мов слонів прокотять
розбити срібло, все вулканне.
Самітна, тиха! знак на високостях,
сіянням добрий, не зникає.
Добігла повінь; сполохом відмінить
щоденність, як трава медова.
І в громі — в яблуневих сферах димів —
обізветься світобудова.
