Вечір мій і океан стомився,
важко — ледве хвилю звалить.
На обличчі синява землиста,
з молочаїв: як білявість.
Натекли в очах примари хворі,
стомлять, застуючи захід.
Берег дальній мрією знекровивсь,
ніби крейда: погасати.
А збарвіють віснички світущі —
сонцеві комахи з поля.
Тут і зграйку мевину зворушить
ласка неба — ллється сповна.
Хай завіси сутіні морської
позростали, колихавшись.
Глянуть маки вечора на острів;
місяць — білий сон при хаті.
- Наступний вірш → Василь Барка – Звороговані необачно
- Попередній вірш → Василь Барка – З’яви високогір’я
(Оцінок ще немає)