Я, любивши степ до божевілля,
згадую щодня в примор’ї:
скрізь керея нивок половіла,
і волошок очі повні.
І кипів, як цей, вали котивши,
океан: билини в вінцях.
Я — на березі, пастух колишій;
кінські гриви в вітрі пінять.
А на сірій скосині, послушник,
«сонечко» від степу тихих…
відпочинь, бо громовинник злющий
нагрозився захватити.
Посвітивши скрушено на крильцях
кіновар книжок церковних:
ти вернися — до межі вернися,
сповістити колоскові.
Глянути на степ, коли без мене:
біл ох марністю вітрильні,
помандрують в океання зельне
скорбно кораблі — могили:
кораблі сплюндровані й забуті,
а з глибин огню воскреснуть —
короговне світло їх, від буднів,
скличе в істину несмертну.
І вона, квітнивши неба парус,
на хресті, пломінній щоглі:
розів’ється крізь біду сірчану
і серця спасе голодні.
Там і ти, комашко, спозарання
пролети при вікнах людських…
може: пригадають і вигнанця,
хто братерство з поля будить.
