Василь Барка – Стромова доріжка; пропад поряд: Вірш

Стромова доріжка; пропад поряд.
І, мов сни з руїни замків:
без бійниці, погляд загородять —
звали в зваді демонянській.
І слабі серця, як зяблик, збились,
боючися збору звірів,
що герби їх — черепова блідність
при марі з проваль прозірній.
Всім гірська доріжка; сліплять пущі:
з брами бурелому в протьмах.
Скривджені ткачі дощів кипучих —
в полум’я верстати топлять.
Там листками осени зблукали
злякані думки: в полоні.
Блиск надії, від весни кристалів,
згублено в печері злобній.
На серця — картинну пастку в’яжуть,
княжачи в норі, єхидки.
Бідна кров смиренних! кров з пожару;
жертви: місяць їх не вслідить.
Ми розтратили в небачній розгрі
східці світла до рятунку.
Небо! біль який! з біди, розорний,
всюди всіяв землю трунну.