Від неї — зазорівши, ніби хрестик,—
ласкає льон: живий з припливу.
Ялини скорбі! сніжну хмару стерплять,
чаїну чуючи сопілку.
І рокітливі груди бурі дуже
до неї дихають, при хвилі.
Трава: мов персня золото подружнє! —
синіючи, вода похилить.
А світлота з вінця — повеселіти
бурунному велить риданню.
Незримо: прокричали зорі в сіті
морські, мов жалобу неждану.
І вихбри в валах блискучих зводять
множини сплесків, ніби листя.
На зелень каменя — квіток неволя:
скрапає в плач поломенистий.
