Горобина ніч надгір’я морить,
кидані в огонь літучий.
Повені при рокітному борі
безлічами з бурі ллються.
Враз — мов трони і фарфорні шафи,
від палаців по сусідству,
розбиваються, в безодню впавши! —
до пломінности без сліду.
Град: зубцями білої пшенички
сиплеться непочислимо…
обстріл крижаний! — на смерть поникли
квіти кволі до ялинок.
І горизна всіяна скарбіє
зимами з досвіття серпня:
в келехове серебро — в тарільне,
загромаджена, проснеться.
Скрізь, окрившися в привиддя, злива
з блисками ліси бичує.
Під ярмо негоди похилився
«ключоцвіт»: життя нечутне.
Мечуться потоки напрям брати
з папороті й перегрому:
на провалля, скелями ребрасті,
в грохоті, як на звіроту.
І гординя споглядає людська —
руку в господарстві неба:
всеогненно дужу при оруддях,
що — як справа корабельна.
Нам переливає враз мільярди,
під бальзам огненний, струмів:
до низин, безводдями неврадних! —
де вже спрага не замучить.
