Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла,
що ти б могла і з голубом боротись,
аби — як бранця, закляла:
то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем, докір.
Чи я кляну, що в ніч необережний
тобі збирав клечання зір?
Тепер, під незвіренним ревом жовтня,
присліплена біда здогнала —
ні в квітці спомину, ні в росах жодна
не гоїть іскорка від жала.
Воно впилося в маківку, що серце
стеблом пісенним підняло;
і вже, і вже залізо в кров нестерпне,—
з огню оковує чоло.
І болем руки в вічне дзвоння скуті,
я й до оси не простягну.
Бреду, спіткавши камінь, і зідхнути
не груди,— дорвано струну.
Під смерчами, що з горя, гонять рядом,
як до полону ще недавно,
негода навіть відчиня нерадо
віконний просвіт: промінь дано…
Не так і гибіль, що невідступимо
щодня в три роки нагрозилась,
бо то війна, то бомбою розбило
і в олтарі найстаршу милість.
А тут же в грудях, де в’язав крицеве
зусилля проти зору смерти,—
лиш тиха нитка, що трава простеле
і квітка крильця кине в тремти.
Бо в берегах — біда, як птах прилітний,
річками блискавок закрила…
Але, молюся, чи немир терпіти,
мов щастя, безкінечно мила.
Я йду й незлим тобі: прощай! з мовчання
ні згортки хмар не ворухну…
І наче скрипка, квітка незриданна,
мов горлиця сердечна з сну:
листки простерла — там, де болю рана,—
милує пахощем одну;
а де отрута з жала вже остання:
здійма устами від огню.
Тоді, впокорений на бурі світла,
як тінь, коліно преклоню
і край одежі поцілую з квітня
за радість від страждань ясну.
