Невже мене не кличе з далини,
з надій — з коханого серпанку?
Як лілії, до серця пригорни
долоні! вихори спитають.
Усе про тебе любо крильми віє
рожеве сонце при листочках.
Нехай хоч тінь твоя на камінь вийде,
де хвиля ще не нам рокоче.
Де ще не смію проказати й сіре,
неквітне слово, як зустріну…
Але я зорями чуття не змірю,
де зграя їхня в ранок рине.
То не пройди, мов зимне листя мучить,
проз груди: бо тобі приклінні…
бо огняне, бо вкриє всіх бризкуче
небесне море,— болі спинить!
