Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки — як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення глибоке.
Все: мов огнем, обплаче громик красний,
при камені, де повідь мовкне.
Струнка: стеблинкою троянди вранці,
ти — випростана серед іскор.
А кожна зірка, що з кровинок, марить
зійти в живому морі близько.
Вікно соняшникове знов провістить
світанок над хмаринну втечу:
любіш від хвиль, що — горлиці перлисті —
прозорими словами шепчуть.
