Ось — поле, переоране в сторінку
скорботну! й скаменіли ріллі.
Ось — море: лебедині сім’ї ринуть;
а смолки надбережжя вкрили.
Хмарки, як димний нард і вовна чиста,
розметана при синій стелі.
Проносять сосни від пророцтва — віття,
де скатертинки жита теплі.
Вінок прощення! двері в передвічне
при нім світають і не згинуть.
Нехай душа спокутна іскру кличе,
в розп’ятті знаючи тернинку.
Бо не звеличення шукати в брата,
що — гордощі чадні й іржаві.
Ось, на правиці неба: в сяйво взяті,
наближено живі скрижалі.
