До грудей не припливали краще
хвилі з горна зіркового,—
як відкрилося палання пташе,
не забувши ні про кого.
Море, з колоска пилок зелений! —
розливається при громі;
маківки від неба не притемнить:
крови цвіту, що безмовний.
Хоч мов човен за тополі тоне,
в огнище, на захід бігши:
зійде і ніщо не більш коштовне! —
між серцями сполох білий.
Спокій річки, загубивши пам’ять,
ти колись, як бранець, кинув.
Провинився! й каменуйте в мряках,
ви, закони, взявши книгу.
