Такі надії: плюскотлива пряжа
на океановім піску.
І спомин — берег, і чуття приляже
у смугу з мушлями вузьку.
Та тільки слід ноги твоєї синій
сипучу мертвоту порушить.
Коли, як змії, водяні ростини
розділять наші тихі душі.
А мрія — мов невиблагана сосна,
що зірці й нам поворожила.
Метнеться тінь підсвіття, ніби сонна
сова де покалічить крила.
Ми — чайки, не докликалися світу,
біда кораблик віджене.
Там тишу океанову зогріту,
чуття рожевить неземне.
