Світанковіша від дзеркал, приходить,
притихши, течія в скелинки.
На глибині твою лілейну вроду
все коливає — не спинитись!
Життя, як плитами могил: пломінне
згримить, передаючи відсвіт…
І вже в скляній пожежі, де нарине
валами,— верби зміну свідчать.
Тоді затон чарує від місточка:
любов і нашу полонивши.
А тишину надсвітню не розточать
потоками ні звади зливні.
Спромінює чотири плеса суще:
одно в однім! — і нам відкрити.
Але на березі жаристий кущик
неждано кров торкне, як пристрасть.
