І
Оніміє день і не прокаже
променя при силі — в осінь!
Море не почує, мов несправжнє;
сітку смерти переносить…
покриває верби, зримі вдруге:
з глибини вінцем погребні.
Мов чуття брижіє все горюче —
втопленицьгміж дим на берег.
Тільки видно, де і наймолодші,
в блиску радости на свята:
діти граються, скали дійшовши —
красно вся, мов храмик, знята.
Близко ні труна не взеленіє,
замкнута з огню в печатки.
Ні кермек не зацвіте скорбніше:
свідок ясирів дівчачих.
ІІ
Знов ключів’я чайок, налякавшись
відгрому в руїнах тучі,—
крильністю від завірюхи кращі,
кружаться, і смутки чути.
Чи в спокуті душі потойбічні
так неспоглядимо в скаргу —
з дожидання до святої стрічі,
квилячи, над пітьму прагнуть?
А печатка місяця прищербна:
схиленою в сизий розпач —
мерхне смертю черепів при дверях,
де ліси жебрущі просять.
Все — в скорботі, по страшнім відході,
на хресті! залізо гостре.
В глибині, де смерть кайдани зводить,
ні кровина не простогне.
З перекладини, що вічно святить,
брали, в окрик неба блідний:
вірні — збагреного в судні цвяхи,
брали князя білих свідків.
III
Дощ посіяно в туман озерний,
від берези ще блідніте:
краплями з повік самої смерти,
над прозоре кладовище.
Лебедів безвинна світить вічність
при сторожі коло гробу.
Ні скрапання вже не перелічить
небо в зорях, вірне зроду.
Вже, скорбото! стати на коліна,
все — прощення в серце ждучи
(простягається правиця млітна:
жебракова в суд найдужчий).
Милости, через безодню строгу —
крихти в стогін покаянний:
звати від воскресного чертогу,
між погребними свічками.
Нам озвуться голоси сирітські
мевок — невидимо в небі.
І туман прибрамний ждуть відкрити —
сестри з озера служебні.
Там ридати в листя вмить спинився,
в листя, смутками нестямне —
дощ: на горах, де горить гробниця
сонцем і не перестане.
