Не змучена вода до трав туркоче,
мов спомин: я не слухав зроду,
її дозвілля погойда охоче —
відломок корабля, від споду.
Іржавий киль, підвалина в ручицях,
просотана до скіпки сіллю.
А хвиля, шепчучи, новітня, мчиться:
«веселощі в пісок посію».
Того не буде, бо саме нещастя
скарбує подарунок бідний.
Душі — руїна корабля чи дасться
як знак дороги в голубизні?
Чиєсь життя з молитвами — розбите;
в морських не виплакане трав.
Невже любов моя? останній квіте,
для вікон неба я плекав.
