Дошик сивий: з торбою, мов хмара! —
десь дверима загремить…
просячи хоч крихот, що не стратять
світлости сільських хрестин.
І мольбою покропля пороги,
в сині, з кручами палаци —
прошептавши: сонце вже нестроге
старцеві борги заплатить.
І димучим горем став кадити,
звавши, як черниці — сосни,
де на глинищі зірник тендітний
проти спраги бризку просить.
Дощ! він борошно негоди сіє
просяне — через галуззя.
Світло з білістю смичків: сусіднє,
мшисті скелі не розлучать.
Люблячи його, потоки скорі
скрикнули проз камінь брамок:
мов прозріннями з огню пророки —
братні, до сердець немарно.
Поряд, звалені, мов книгозбірня,
брана від сліпців духовних:
мертво камені зіницю ширять,
горді! з горя на відході.
