Піски, струмуючи, аж димно — мертві:
по незабутих по слідах.
І згода в нас; але примари нетрів
на грізних островах сидять.
Що сплескує зміїсто з неспокою,
примириться до ніг пташинці.
Бо добрість висвітлена і живою
біліє: розпач відшумиться.
Вже голубіші від кадил вівтарних
озера неба — при хмарині.
І звідти поклик сяйва струнно вдарив
до вікон моря: жеврій мінить.
Завіється, мов пил фіялок чистий,
аж понад скелями в безмежність.
А короговки щогол присвятились:
вітрила волі! мева стежить.
