— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір’я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш біліших:
вони до вівтаря зірок причетну
ведуть мережку при обличчі…
чаровану, як нива! зелень крови
і мальву в хаток колихають.
Дихання каменя і тьма — ні трохи
з негоди не торкнуть кохану.
Тоді любов — як сон; і все тривожне,
все тебо поблагає грішник…
і море, золоте ридання, може
до чайки на піску горіти.
