Несвітне ниже — зимне! я не можу,
бо в грудях жаль коріння труїть.
А з грозами, на просторінь порожню,
всі чайки повідносив струмінь.
І я — жебрак; слідами не помолить
огнем про мене амариліс.
А радістю від скель світа поволі,
де ми з тобою помирились.
Квітуче звідти — чи провістя спурхне
до моря і торкнеться лиха?.,
бо блиска, хоч не бачимо, пурпурне —
життя, як вечір нам на лиця.
Де пам’яті не ранить і солоне
безум’я з моря, вже останнє.
І тільки відповідь глибин простогне:
нам горе! біля скель погасне.
