Увечорі надій галузка дальня,
немов від ризи, все жаріла;
й співаночку понад життя гойдала
до нас вістунка білокрила.
Ми на потоці ясности в дорозі,
між яблунями тишини,
за руки взявшись, айстри скрізь неросні,
були при вечорі одні.
А сонні пальці духів садівничих
підпалювали плід на осінь,
і враз — покинули: кохання свічі
до нас причарували просинь.
Не так журитись незабудці серця,
як косам яблунь до трави;
подруго, ти не блискавкою сердься,
що я скажу,— а згоду зви!
Ніде і на сузірний крок у світлі
нема вже змій, де лист холоне;
і поріднити сни несамовиті —
як винограддя вже червоне.
І пташка щастя не зліта без тебе
до сяєв, що в траві найвищі;
бо впавши навзнак, і руками тепле,
воно — голублення вже віще.
Воно розметане косою в вічне,
бо звідти виціловує життя —
до льолі, що тебе з колиски кличе
й єдине йде в незабуття.
Про це зіниці вже посвідчать тайно,
як лиш твоє не спить вікно.
І я нічого в сонця не спитаю,
відпивши з уст усе вино.
І щира тишина відкрила в пристрасть
барвінкові над вечір двері.
Любов — росина в ліліях пречиста,
слова, як горлиці, відерті…
Вони на блиск відпурхнули крилатий —
з топольних хмар: кружили тричі;
прощання — і мені від сонця знати,
що, вірна, вернешся з-за річки.
