Чи вирветься чуття недуже? — крильця
хмаринок, ніби галка, сині.
І в тихій осені мені журитись
до книги моря, в самотині.
Бо знов, де бідний день дозеленів,
за острови вітрилом зник…
розлука! — і нема в життя ланів:
пройти, обнявшись, через них.
Лиш вічність: нива щогол кораблиних,
на океані, до блакиті.
Чи пожаліє й сніжна смерть хвилини,—
без поцілунку, в тьмі боліти.
Та чи багаття з вітром переборе
від сосни — ночі зло шалене.
В свічадному мовчанні добре море
мережить сон: іде до мене.
- Наступний вірш → Василь Барка – Трави моря
- Попередній вірш → Василь Барка – Освітлений острів
(Оцінок ще немає)