Поверне дзьобик, погостивши — сива,
і літерами біг пов’яже.
До вікон океанові веде весілля
вже не твоє! вже сонце жваве.
Але сьогодні дзвоник запалила
моя надія з сяйва взявши —
аж від палання, що мов іскор злива,
при молодому громі завжди.
Воно чорніш від зору вороного
орла — з руїни фосфор водить.
Як ніготь скойка: впала стороною
з лататтями під сивий подих.
І знати в небі значення гвоздичок:
врочисті! на відхід пожежі.
З жаринок моря милосердя скличе
останні розпали і встежить.
Мені єдина — ти, й лілеї снитись;
вгорі, проти тканинок хмарних —
знов розвиток огню! тисячолисник
веселими вінками марить.
