І
Димними руками доля в зводи —
з полум’я квітник складала.
Як при гробі: чайок сім’ї добрі;
а лани сузірно ждані.
Чи забуде, в спомини сестринські
(над росою, що без краю)
вся сповита: з гілкою склонитись —
і душа? коли впізнаю?
Річка вечора без мір осяйна,
вся — жемчуг з мечів тече:
біля скелля! та де мріти стала
чебрецем коса з плечей.
А потоп карміну і небесне
ллється спочування в присмерк.
З висоти: як серця край до весен
молодик, оживши, стріне.
Що, левади жнучи сизі, вістить
німістю жаринно в груди…
ми не рани ждем! а вже з надсвіття
огнище лілей розсудить.
ІІ
Чи відкрито з тайністю скарбонки —
з’явлення про диво смерти?…
без ваги ридання, що з різьбою
вбрало в плитах тіні хресні.
Ні! воскрешено спішити в кличне
віщення, чого не взнали,
хоч і від скрипок грози ще ближче —
слово: витерпівши з нами.
Це — про видноту, сліпим сліпучу,
де розлита через берег.
Чи безодня, як замкнула чутку,
човен домовини верне?..
Що зодягнено в огонь мовчання
весь і сон його! — як хатка,
хатка сніжна: небесам причасна,
зоряно в прощення взята.
