Хоч — темрява, й не можна відкликати:
годин! а сонце з домовини —
розбило, вставши, ніч безодні, й камінь
відкочено в окресток видний.
Події скрізь глухі: мов чумна туча
проходить серед гір до моря…
Але — вже досвіт вишень не потушать,
хоч і сваволя невгамовна.
Гілки аж покипіли! вкруг — рожев’я:
розкрито в сміх, та бджіл гойдає…
зірок рідня, безвинністю блаженна,
чуття з дитинства некайданне.
Лиш океан — розділеність жахлива,—
між нами: всі стежини стерлись.
А вже, над тлінністю й замками лиха,
зустрінем чашу! — цвіт без смерти.
- Наступний вірш → Василь Барка – Погроза ночі
- Попередній вірш → Василь Барка – Первоцвіток
(Оцінок ще немає)