Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина — помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.
Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря звати.
Примружена з смарагду, вербо! скрикни,
аж до гвоздичків біля хати.
Там побуяє при доріжці гілка
і пташка перстень пересипле.
А пестощі твої життя прихилять —
і сонце, як дитя трисвітле.
Хай з’явиться проти завіс негоди,
радіючи тобі, самотній.
Воно: мелодії огню проводить,
при світі — при кленовім мості.
