Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в горючім стихарі.
Знов олеандрів виголос прилюдний
почався! — як скрипки, зрости.
І ніби прихожан громада дружня:
стоять похрещені тюльпани.
Біля криниці неба всі заждуться —
блакитного життя спитати.
З верхів’я квітня всім непокориме
зворушення: в серцях причасне —
над вічний камінь церкви, над дверима,
де з гілки горлиця стрічає.
