Движучи будови в димні війни,
поверхами з бігу валить —
океан! забризкав чайки квильні,
звіяні при чорних палях.
Вигорнув серед розбитків бренних
ніби дар, струну скрипкову —
від години крушения чи смерти,
рештку музики: над скойку.
А могла в сузір’я закричати:
мов плачі з грудної кістки —
вернута в полон скрипок найкращий
під смичок слізьми скоритись.
Вірш мій: через океан глухого
віку — в царство незакутих,
чи докотишся крізь лютий холод? —
відгук серця дохлюпнути.
Мов населення зірок сивіє
чайками в дзеркальний берег.
Так: чи ждатиме життя весіннє —
юних свят? свічками вербне.
