Кому повірити? півсвітлий берег;
і сонце на пустелю сплаче.
Мов вихор полум’я рідке оберне:
так трав’я моря, все терпляче.
Остання айстра впала в хресне світло;
а хвилю смутків — чує камінь!
З вечір’я, при мартинах незловісних,
огонь до скойки замикати.
Перлисту тишу океан напоїть,
одягшися в димучі барви…
де чайки, мов за свічку, за тополі
злітали: привидами братись.
Від простору світкого сизокрила
сплеснула глибина й стихає.
Ми ж сірими словами докорили
обличчя сонця біля хяти.
Сховалось! білого життя зніміла,
куріючи, безмірна мрія.
І зірка скорби, де темніє зілля,
кривавим криком догоріла.
