Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється — прив’яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння шерстю пінить.
І вже кричить на сторони чотири
з недолі грім: багристий скрипник.
А в грудях наше зілля найсвіжіше —
без тіні знатися неволить.
Помалу древня, гнівом не відживши,
відкочується буря в поле.
І при відгорнутій завісі в просвіт,
де вироста квітник огненний,
вже ми — спокутні! ранок душі зросить,
обвихрені, як з ночі — нетлі.
