Палено ланами з надвечір’я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.
Щире — рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з кручі:
що, як мати, станувши на захід,
гляне до валів ревучих.
Бережися, шире! грізні гриви
мечуться з ланів на камінь.
Бо недоля, леви покоривши,
зводить — як прибій вулканний.
З віолетної, мов шлюбний ірис,
браний до світлиці в глечик —
з глибочіні скісся смерти мірить
тінями: від змій не легші.
Чорністю і джмелик грому гасне
в смутку, потканому з півдня…
де — надсмертний дзвін, де вже ні ясен,
світний, щебету не звіда.
Тільки милісто в ріллі немерклій —
вії сонцеві, з освяти,
як торкнули твій рукав, крізь межі,
впали в згір’я неба згаслі.
Дожидатиметься думка, взнавши досвіт,
при вікні; тополь подружжя.
І розбивсь пожар! плачі відносить
сніжні — нива хвиль найдужа.
