Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.
Біда в жадобі виром не приверне —
ні буревісника на острів.
Скричиться в зграї спочуття липневе,
над кораблі: співзвуччя гострі.
При брамі дня — закляття в дожиданні
моєму до твого плеча.
І смуток: мов пісок відпливу давній,
де море ключ не доруча…
Де стали замкнуті найглибше двері,
його старої з небом мови.
А діждеться, а буде крином жевріть
світанок! і вікно наповнить.
