Відчаю огник заболить не більше,
ніж: накажу, й недимно зникне.
Моя! з квітками моря все відбіжне
шиття взелениться, в коснички.
Скрізь — тіні, без нікого, а високі;
через пісок минуть, як думка.
Невидний наша доля — сад, і сокіл,
зустрівши, до зернин постука.
Від моря гомін серце все огорне;
пелюстка згубиться з троянд.
А не захмарить, горем похоронне,
безчасся! іскорки роятй.
Вже там, де відчиняються в незнаність
одвічні через світло двері —
лямпадка моря промовля за нами
вечірня: про чуття немертві.
