Ви — вільністю течій, шляхи сузірні,
по рідному верніться плесу!
Без каменя горючі, та без сірки;
а мов свічок пелюстка пестить.
Тоді з рясної журботи розпалять
ліси — жароту риз безмежну.
Так океан рушає ткати пам’ять
про стежку, квіткову пожежу.
Розбилося в рибинки мирно гратись
і духом синіти, відбігши.
Я кличу — вістку, з крапель виноградних:
хоч вогником пройди, з тойбічних.
Вона: в щодення, берегом недимне,
йдучи, припливами досниться.
Дотерпівши, грезет берез надіне
і океан з блакитних ниток.
