І.
Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце — як від тебе хустка?
Довір’я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.
Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як кров, тепло по бростях крапле.
Весну відсвітить, грозами негрізну,—
клопочеться буруння красне.
Проти недолі океан знаходить
віночок неба й віщу свічку.
Роменам білої не буде згоди,
коли без них весну покличуть.
Відчує серце, ніби птах, сумирне:
як промовля життя з погреб’я.
Вже блискавок прибій найближче рине —
до пролісків збудити берег.
II.
Посвідчать камені, ладами кріпкі:
як з моря встали для соборів!
А там ні в мармур груди не закрити;
всіх дзвони кликатимуть скорі.
Чи проти смерти напрям чайка врадить,
хоч — колоски світил минувши?
А в спомині, зеленому риданні,
порушиться шипшини кущик.
Мов з моря молоді дороги плинуть;
сопілка променя рожевна.
Невже вікно та квітку неповинну
забути, що в негоді — жертва?
Хатки, мов горлиці: туркочуть, сиві,
далекій райдузі в віночок.
Поклич! де кобзарями на весіллі,
смутні моря втішати хочуть.
