Добра! що ділило з гіркотою,
промина при стрічі в дверях.
Слід образи зник перед тобою:
в просвіті — як вітка мертва.
Чужости листок згорів найлегший
без докорів і без гніву.
Згода в денній, що лилась на плечі,
в ясності: зближа незмінну.
Недовір’я з накипу на морі
скинуто в піски назавжди.
Мирні ми; сердечністю промовить
дощ — понад прибій, діждавши.
Чисто! що між нами тільки знане,
збереглося в тихій тайні.
Так огненна білість не зів’яне —
пелюсткова, й не спитатись.
Ти — первоцвіток, любов єдина;
ти — двозір’я знов знайшов.
Бо з полону голуба неділя
вирвала: з гілок, як кров.
Нам любов — світильниця несмертних,
а розвага: іскра в трунність.
Над гробничний дощ, навіки меви! —
відлітати в круг спокутний.
