Ми бідні! сонце ж так розкрило серце,
мов літургія, де первоцвіт;
мов хорове гілля і мов наперсне —
торкнувши небеса в пророцтві.
Над усміх і над плач, іще свіжіше
воскресло по горбах: зворушить!
І смуток весь, туман лісний, сколише,
де родичі з травою — душі.
І пробігає діямантик сурмний
дзеркалячися, в струм’я рівне…
прожевріє прозоро, свідок бурі,
1 вже до дня лілей нарине.
Потоками тепло веде казання
про ласку, і квітки розтулить…
як неба поворот! — що ти, кохана,
в саду з провістями зозулі.
І море сизокриле приворожить
билинки: з вітерцями тчуться.
Під зорями зів’янути не зможе —
як нам розквітнув: образ чуда.
